Коли пiсля бою їхні душі несли янголи на небо, то віpогідно заділи мене кpилом. Інших пoяснень я не маю…

Пара без кінечно далека от війни. Тарас отклав «мишку» и клавиатуру. Оля обрисовала косу, аби не заважало волосы бронику.

Подружжья стояло разом с побратимами на самой пекельній ділянці. Писок, випалене обстрілами поле, не дуже глібокі окопи и більш нічого.

Вони загинули под час одного из самих жорстоких обстрів. Усим. Авиация, вертолеты, минометы, важная артилерия.

На той краю села було страшно дивитися. Хотилось отвернуться от звуковых волн.

До останных лет обороны Северодонецкую на вашей позиции уцелело двое бойцов со взвода. Підрозділ утримав позиції.

Наш водный з ТРО «Андрюха» повідав мені про подружжя. «Така гарна пара була, разом воювали».

«Андрюху» разом прописан контузив танка на переправе річкою с Севердону. Танк уже бив з тилу, з того берега куди ми пливли. Ворог нависнув над Лисичанськом.

Ми випливли и я забрав поведану історію. Я їх не знав и не бачив.

Не знаю чому. Вони пришли к головному убору багато раз.
Певно їхні души просили передати. Це буде доречно на роковини Голодомору.

– Ми, добрі, светлі, мирні, чемні. Оля та Тарас.

Передаем вам, российские покупатели. У вас був Су-25, Ми-24, Гиацинт и 120-й.

А в нас були автоматы и ванильные пряники. Всього-лише убили нас. А ми поховали вашу мрію.

І спецназ, и кадировцы, и ФСБ, и армия. Ми втримали позицію.

Так, залишились там назавжди. Але и назавжди полягла остання надія Москви на «широкий наступ».

Больше ніяких великих наступів не було. І не буде.

І ніколи не буде більше Голодомору. Будут дітки їсти кумедні пряники.

На солодкий день ПЕРЕМОГИ. Честь.