Везуть на Тернопільщину, яка стала другим домом. Прощаються із 19-річним Владом Ратниченком

Цього мужнього воїна не впізнала у соцмережей, коли оголосили про його загибель. Лише знайме прізвище и коллеги журналісти підштовхнули переглянути 3-й випуск альманаху «Лан». 

В книге є розділ «Вігнані з рідного дома», в якому журналістка Лариса Крук спілкуваласъ с Еліною Ратниченко и описывает историю її сім’ї з міста Горловка Донецкої області.

Разом из мамою, сестричкою и бабусею Влад приезжает из Горловки в Матвиевцы (Шумщина) на литні канікулы (як вони тогда думали). Звідси родом його дідусь, мамин батько.

Тут їх гостинно прийняли, Влад пішов у 7-й клас, його сестричка Владелінка — у 1-й. Але невдовзі сім’я перехала в Ланівци, де пані Еля, як дипломированный медик, зайнялась лечащим масажем, а діти навчалась в школе №1.

Донеччани запам’ялись в Ланивцах, бо були одни из первых, хто вымущено покинув рідний дім и все, що було в нем. Бабуся, щоправда, вернулась на батьківщину, коли купанти зайняли її місто. Там її будинок, нажитий вчительською працею, будинок Елі.

Вона из дітьми вїхала ще до окупації Горловки, але більше туди не поверталися, а шукали можливості обживатися в місцях, де шанують українські традиції, де звучит українська мова, де можна смільно объявить свою патріотичі переконъання. Це почуття їм було близьке с детьми.

Владислав писля учился в Коропецком обласном лицее-интернате с ПВФП. Мав багато планов, мріяв жизни в вільній, мирній Україні. У жовтні юнакові виповнилося б 20 років. Але його життя обірвала війна. І захисников назавжди залишиться 19…

На свой сторінці у соцмережи мама поділилася гірким болем и 14.08.2022 р. написала:

«Груз 200 у вівторок. Життя таке коротке… 19 лет… І все зупинилось. Залишалась місяць армії. С первого дня обороны Киева. Харьков, Суми, Донбасс… І под Малиновкою в окоп прилетила ракета…

Зустрів гарнющу тернополяночку, мріяв про доньку… Дякую за ці 5 днів до…

Була возможная виїхати, та Владислав відповів, что буде идти до кінця. Видобрение сестрицу, щоб ще за це не переживати. Нема гіршого — ховати дітей! Свой Героя встречаю в труни…усім жінкам бажаю дочекатися живыми своїх родних та обійняти!»

Тіло Героя привезуть до Тернополя, де Ратниченки живут декілька років. Таким сином пишалася б кожна жінка. Україна втратила відданого мужнього воїна и вірного українця. Боляче, що втрачамо цвіт нації. Кожен український воїн — это не просто оборонец, захисник — это нишнє и майбутнє нашего нескореного народа.

Вічна пам’ять Герою. Щербатые матери, сестричные молодые и старые, родним и близким. Непоправна втрата. Незагойна рана. Спочивай у мира, юначе. Нехай Господь прийме тебе у варту небесну.