Зa плечимa – aнгел і мaминa молитвa: Біднa дівчинкa мовчки слухaлa, як її родинa нa мaминих поминкaх думaли, куди її подіти.

Ангел у білих шатах стоялв біля вікна и щасливо усміхался. Може, это був хтось із лікарів. Можливо, марево… А, може, й ні…

– Не візьму я її до себе! У мене своих двоє дітей. Коллектив копий заробляє. Ще й батько лежачий, – з притиском мовила Люська.

– Але ж вона донька твоєї рідної сестрі, – настоювали родичі. – Шкода сироти.

– И чо?

– Держава допоможе.

– Ага! От Оленина батько десь вештається, хай держава його шукає, аби допоміг чи до себе забрав.

ЗАПРОПОНОВАНИ НОВИНИ

Дівчинка мовчки слухала, як родина на маминих поминках гризлася, куди її подіти.

– Якби знаття, що Дмитро справді Оленчин батько. Але ж… Дитина начебно не від нього…

Родичи на Оленьку не звертали уваги, немов її тут не було. Обговорювали покійну маму. І батька, якого дівчинка не помню. Мама за життя не сказала Оленці жодного поганого слова про батька. Лише дивувалась:

– Кому ж пекло наше з Дмитром щастья? Что його з вітром пустив?

Коли Тетяна захворіла, хотіла знайти колишнього чоловіка. Можно було б здати анализи, аби довести батьківство. Але сестра вперто отделяла:

– Олени одинадцят років. А Дмитро от тебя пішов, коли вона зовсім малою була. Все роки мовчить, как рыба об лід. Якби хотів – дався б чутьти…

…Сестры родные, але разные. Так казали про Таню и Люську. Таня була молодшою. Росла доброю, спокійною. Гарненькою. А Люська завжди насуплена. Повнувата. Коли злостилась, гризла негти. Хлопцы її дражнили. Вона їх лупцювала. І шалено заздрила сестрі.

Кавалерів у Люськи не було. Аж поки не почав залицятися Орест з приміського села. Не говоря уже о том, что нужно платить коханням до школы, яку знаю из школы. Хлопцеви набридло жити с вічно п’яними батьками. Люська була щаслива. І вискочила за Ореста заміж. Батки подили хату: в половине случаев отдавали старшій доньці.

Орест був ледачий. Люська пильнула, аби чоловика не вигнали из черговой роботи. І щоб оковитої не нюхав.

Тетяна вивчилась на бухгалтера. Працювала на одного из містечковых предприятий. Там і познайомилася с Дмитром. Коли Люська побачила майбутнього сестриного нареченного, зрозумила: вона Таню не просто не любить – ненавидить. Дмитро гарний, модно одягений, освічений. Не те, що Орест. Люська аж схудла от заздроев.

– Нічого, сестричко, колись твоє щастья закінчиться, – шепотіла, наче змія.

…Татьяна дізналася про вагитність, коли Дмитро був у відрядженні. Сказала вдома. Батки зраділи. А Люська…

– Не твоя це дитина, не твоя, Дмитре, – при кожной погоде в’їдливо кидала швагрові ще до народження маленької.

– Не говори дурниць.

– Моя сестричка веде бухгалтерію Олексієві. Чула, він до Таньки давно не рівно дихає. І не тільки…

– Знаю про бухгалтерію. І Олексія також. Таня в нього просто підробляє.

– Каме так, «підробляє». В ложку. Та він ей платит більше, ніж вона на своїй роботі май. Чи, можно, Олексій такой крутой бизнесмен?

Новонароджена доня була сходою на Таню. Люська зловтішалась:

– А я тоби, Дмитре, що казала? Вагали, дівчата на батьків подібні. А тут… І, до речі, Олексій с букетом під пологовим вістоював. Недаром, ой, недаром він холостякує

Дмитро дивится на маленьку и переконвав себе: «Не моя дитина. Нічого спільного». Так и сказав дружині.

– Дмитре, побійся Бога!

– Все я знаю. Не виправдуйся.

Люська зашла поглянути на племінницю, а насправді – вчергове вколоти Дмитра. Коли Оленці виповнилося півтора року, подружжя розлучилось. Дмитро подався геть. Осколки був неутешній, його в містечку більше не бачили.

Нарешті Люська «вкусила» шматок радости. Зловтишалась. А Тетяна не могла втямити, хто розпускав чутки, через які розпалася сім’я…

На Тетяну посипалися негаразди. Закрилося підприємство, де працювала. Рятув подробиток в Олексія. Раптово помепла матір – тпомб обірвався. Невдовзі після цього зліг батько. А потом и сама занедужала.

– Оленко, що б не трапилось, за твоими плечами завжди буде ангел и моя молитва, – казала доньці Тетяна. І Олена це завжди памятала.

Люська не знала сестрі у своєму ганебному вчинку навіть тоді, коли та лежала на смептном одрі. Так и залишилась жизни с непрощенным грихом.

У містечку булa школа-інтернат, туди й потрапила Оленька. Їй було липше серед чужих, аніж біля рідної тітки. Тому дівчинка не любила канікул. Щелкну шедла до тітки, коли опаса у виш.

Игорь Петрович був молодим удівцем. Статний, перспективний, заможний. Студенткам викладaч подобaвся. А йому приглянулась Олена. Скромна дівчина с важкою, довгою косою. Одна из самых наилучших на курсе. Він дізнався, що вона підпрацьовує нянею. Староста группы пояснив: Олена – сирота.

Тітка не рада її бачити. Про это сказав дівчині Орест «по секрету», коли був під «мухою». Люська таки не впантрувала чоловіка: почав добряче прикладися до пляшки. І злилась, що її доньок наче зачарували: в жодної нема кавалера. «Боліла» Люську й друг половина хати. Але не могла прихопити Оленині «квадрати». Проте найбільше муляло Люсьці, що в Олені вона бачила покійну сестру: вродливу, с розкішною косою, добру и розумну.

Олена гуляла в парке с маленьким Тарасиком, поки його батьки проводила выходные в Карпатах. Назустріч йшов Игорь Петрович. Вдавши, що ничего не знай о подробных работах студентки, запиши:

– Невже цей гарненький малюк ваш?

– Що ви?! – похвалила Олена. – Я… я працюю нянею. У вільний від навчання час. Тож пари не пропускаю.

– Отже, я не маю шансу запросить вас на горнятко кави? Вибачте, звучит банально. Але я справді хотів би вас запросити на каву. Ви мені подобаєтесь. І це вже не банально.

Розгублена дівчина кліпала от несподіванки очима. А малий з цікавістю розглядав чужого дядька.

…Коли після закінчення в институте Олена сказала тітці, що виходит замiж за своего викладaча, тією видсті и заздрості аж затіпало.

– Що, голову немудрому дівчиськові задурив? Йому скільки років? П’ятдесят? Шістдесят? Колишня жінка твоєї коси ще не пробувала обірвати?

– Нічого такого й близько немaє.

– Хто вин, а хто – ти. Про это подумала?

Орест, похитуючись у дверей, слухав розмову.

– Чуєш, Олено, выходь за своего професора. І трим… тримайся подали от тієї сміюки… тітки твоєї. То вона матир твоя розлучила с Дмитром. Я все знаю. Все чув. Тепер… каюся… каюся… Мав сказати це Тані. Змовчав, дурень. Гріх на душу взяв. Ти того… простите меня. Прости…

– Як розлучила? – немогла втяти Олена.

– Як?! А сказала, що ти не Дмитрова донька. Нагуляна. Вин поверил. Хвостом крутнув.

– Замовкни, пьяний бовдуре! – вереснула Люська.

– Не замовкну! Покаятися хочу. Це ти, сміюко, свою сестру зі свиту звела. Дитину осиротила.

Олена запитально дивилася на Люську. Тій аж моторошно стало. Здавалося, її пропікают взглядом сестрині очі…

Час для Игоря Петровича рухался неймовірно повільно. Його дружина наподжувала первістка. Сина. Вони чекали на малюка чотири роки. Вагитничность проходила складно. Чоловік раз-по-раз поглядав на годинника. Страшенно хвилювався за Оленку.

Лікарі щосьмилиций, радили поподіллі. А її свидомість булa, наче в тумани. І раптом крізь пелену болю почула мамині слова:

– За твоими плечами – ангел и моя молитва…

Малюк голосно сповістив світ про свій прихід. Полегшено зітхнули лікарі.

– Дякую, мамо, – душу прошепотила Олена.

Ангел у білих шатах стоялв біля вікна и щасливо усміхался. Може, это був хтось із лікарів. Можливо, марево… А, може, й ні…