Підрозділ Андрія знищив 6 ворожих літаків, 8 гелікоптерів, 4 крилаті ракети та десятки БПЛА

Військовий сильніше натиснув на педаль газу. Пропахлий порохом війни, командир батареї одного з підрозділів зенітної ракетної бригади повітряного командування «Південь» майор Андрій мчав до свої рідних, щоб розділити радість. Так у цьому вирі жахіть знайшлося місце й радощам, бо так має бути: за сутінками приходить світанок, після дощу буде веселка, а життя завжди перемагає смерть. Офіцер це добре знав, тому вмів цінувати кожну щасливу мить, піднесену йому в подарунок долею. Машина набирала швидкість, за вікном пролітали не просто кілометри доріг — ціле життя. А Андрієві було що згадати…

Його батько й мати — етнічні росіяни, але в 70-х, щоб підтримати здоров’я матері, переїхали з Уралу до України. На Херсонщині й народився наш герой. Дитинство в хлопця пройшло в люблячій родині, де він зростав допитливим, уважним і люблячим сином. Школа, інститут, армія — все, як у всіх, але після строкової служби здобута за 6 років навчання цивільна професія, яку він опановував спочатку в Одеському політехнічному інституті, а потім в Херсонському індустріальному, раптом відійшла на другий план. Андрієві сподобалась армійська служба.

Від солдата — до командира батареї

— Одразу після демобілізації в 1997 році я підписав контракт і повернувся в підрозділ, де проходив строкову службу, а саме — в Херсонську зенітну ракетну бригаду. Й понеслося… Мені легко давалася військова наука, тож довго в солдатах не довелося ходити: спочатку отримав звання прапорщика, потім молодшого лейтенанта й далі, рік за роком набуваючи нового досвіду та обіймаючи дедалі відповідальніші посади, виріс до командира батареї, — пригадує офіцер.

Будучи за натурою надзвичайно впертим і затятим, Андрій не лише доводив до кінця все, за що брався, а робив це найкраще. Тому те, що його прізвище завжди було серед найкращих офіцерів повітряного командування «Південь», нікого не дивувало. Просто військовий звик бути попереду. І так у всьому. Тож коли 2014 року почалася російсько-українська війна, його підрозділ один із перших виїхав прикривати важливі стратегічні об’єкти півдня нашої країни. Перша ротація тривала 8 місяців. Хоча за той час, зрозуміло, брати участь у боях із загарбником нашим зенітникам не довелося, але часу вони не гаяли — навчання тривали постійно. Чи думав Андрій, що доведеться застосовувати їх на практиці? Швидше ні, ніж так. Але, як і годиться справжньому профі, був готовий і до такого…

Майстерність здобувається в боях, або Чому ворог уникає зустрічі з українськими зенітниками

24 лютого застало бойового офіцера на одному з полігонів.

— Реагувати доводилося миттєво, щоб зберегти особовий склад та техніку. Перебазувалися до одного з населених пунктів неподалік, а далі мали висуватися на Київ. Однак спочатку треба було привести машини до ладу, що ми й робили. У той час почали формувати зведений зенітний ракетний підрозділ. Я отримав наказ взяти із собою одну пускову установку й посилити захист неба над українською столицею, — розповідає офіцер.

До речі, саме пускова Андрія у зведеному підрозділі збила перший ворожий «Калібр». У Києві військовий перебував до кінця березня. Потім офіцера відрядили на схід допомагати відновлювати один із зенітних підрозділів. Чому саме його? Тому що навряд чи знайдеться хтось, хто краще за нього знає стартове обладнання пускових установок. Він досконало знає свою техніку та здатен із заплющеними очима виявити й усунути неполадки. Недарма щороку під час чи не всіх виходів на полігон саме Андрій був технічним керівником. Тож протягом майже двох тижнів допомагав побратимам на Донеччині поставити у стрій їхню техніку, після чого повернувся до своїх хлопців. Ті вже виконували бойові завдання на одному з південних напрямків. І робили це настільки майстерно, що ворог, який спочатку поводився досить зухвало в повітряному просторі нашої держави, почав уникати зустрічі з українськими зенітниками повітряного командування «Південь».

Після збиття російського винищувача Андрій отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня

— Перший літак ми збили 19 липня. Це був Су-35, що призначений для перехоплення та знищення в далеких і ближніх боях усіх класів повітряних цілей. Чи не наша найбільша гордість, адже вразити його були насправді мізерні шанси. Та, на щастя, не для нас. Узагалі, на сьогодні наш підрозділ вдало приземлив 6 ворожих літаків, 8 гелікоптерів, 4 крилаті ракети та десятки БПЛА. Останні ми вже навіть не рахуємо, — з гордістю говорить комбат. — Нам навіть не завжди доводиться стріляти по ворогу, достатньо лише засвітити по їхніх літаках та вертольотах, і рашистська авіація боїться рухатися в нашому напрямку. А якщо таки наважується, намагаючись змінювати тактику чи використовуючи рельєф місцевості, то й що ж? Ми теж не ликом шиті й давно не працюємо за підручниками. Тому маємо такий результат.

До слова, саме після збиття російського винищувача Андрій отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня. Але чоловік зізнається, що хоча отримувати й примножувати нагороди це приємно, але ніщо не зрівняється з відчуттям, коли після пуску його ракета влучає в ціль — ось найкраща винагорода й мотивація працювати далі.

Про другий день народження та неймовірних українців

Звісно, війна — це не легка прогулянка, а постійне перебування на межі життя та смерті. І зустрічі з останньою на полі бою не уникнути. Так трапилося, що кістлява не оминула й підрозділ Андрія.

— У чому різниця, коли ворог працює по нас, а не по піхоті, наприклад? Усе дуже просто: через випромінення обладнання в рашистів є можливість нас засікти. І тоді вони випускають протирадіолокаційні ракети, які летять прямо в нас. Не праворуч, не ліворуч, а саме в нас. Тому ми намагаємося вчасно все вимикати й не світитися новорічною ялинкою на втіху окупанту, — пояснює комбат. — На жаль, одного разу фортуна була не на нашому боці й ворожа ракета влучила в кабіну машини, де я сидів. Одного побратима вбило на місці, ще двох «трьохсотих» забрали в госпіталь, а мені сказали, що народився в сорочці, хоча, про мене, в бронежилеті, бо лише ліхтарик на голові розірвало, ну й нудило три дні. То був мій другий день народження…

Після того випадку підрозділ Андрія швидко оговтався, відремонтував пошкоджену техніку й знову зайняв свої позиції, щоб ще з більшою затятістю обороняти повітряні простори нашої держави.

«Не варто боятися — страх випалюється в боротьбі»

Захищати небо України — це головне завдання воїнів протиповітряної оборони. За цими словами лежить чимала щоденна робота, виснажлива й небезпечна. Але як ніколи потрібна. Тому Андрій щодня невпинно доводить своїм прикладом: не варто боятися, страх випалюється в боротьбі.

— Важко? Так, і воно зрозуміло, бо ми люди, які втомлюються й потребують відпочинку. А ще виснажує постійне перебування в полях. Інколи навіть проситися починаєш, щоб тебе кудись відправили, де є хтось, окрім побратимів, щоб не забути, який вигляд мають цивільні, — жартує Андрій. — А люди в нас, я скажу, просто неймовірні. Хоч би де ми були та яка би біда нас не здоганяла, завжди знаходилися ті, що приходили на допомогу. Поліцейські, далекобійники, лікарі, вчителі, бізнесмени, селяни, пенсіонери ніколи не проходили повз. Вони долучалися до ремонту, діставали необхідні інструменти чи деталі, допомагали орієнтуватися на місцевості, приносили теплі речі та смаколики, приймали в себе, дозволяли користуватися душем чи лазнею тощо. Тож коли стає геть важко на душі, варто лише згадати їхні сповнені надією очі й відкриті для нас серця — і втома відступає.

З такими думками Андрій наближався до місця призначення 10 вересня. Ще кілька годин, і він обійматиме найдорожчих у своєму житті — своїх дівчаток. Вони — ось найцінніший скарб, його гордість і надія. Олександра й Валерія. Здавалося, ще вчора він із тремтінням брав їх на руки й давав імена, а вже сьогодні одна з них стоятиме перед ним у весільній сукні… Так, дівчатка виросли та обрали свій шлях, наслідуючи батька, сьогодні вони теж офіцери Збройних Сил України. Хоча мали випускатися в різний час, але війна внесла свої корективи — офіцерські погони вони наділи одночасно. Їхні обранці теж військові. Молоді лейтенанти, вертолітники. Саша давно познайомила з Едуардом. Хороший хлопець. І на весіллі Андрій обіймав щасливих молодят і віддавав їм свою любов за двох батьків, адже тато нареченого, Герой України Олег Гегечкорі загинув у березні, обороняючи Київ.

Так Андрій започаткував справжню династію українських офіцерів Повітряних Сил. І єдине про що тепер він мріє — аби ворог якнайшвидше забрався з його рідної землі. Коли рашисти тікали з Херсона, серце виривалося від щастя з грудей. Але то лише початок. Командир батареї точно знає, що прийде час і він всією своєю дружною родиною збиратиметься разом на відпочинок в українському Криму. Поки ж йому і його хлопцям нема коли розслаблятися — треба пильно вдивлятися в небо, аби не пропустити жодну ворожу повітряну ціль.